Середа17.07.2013 Прийшла києвлянка Зіна Бука. Ми вгощали гостя. А вона давнє: в українській столиці... погані дороги. Відповів - українці охайні, працьовиті. "Діалог" набирав сили, а закінчився тим, що порадив їй вернутися в Бєлгород. Не хоче. Тоді підвів риску: ти дивишся на тротуарну плитку, а я на людей.   

   ЗА НАТХНЕННЯМ ДО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА В КАЗАХСТАН 

       В нашій родинній хаті висів його портрет, перша моя олійна копія твору Іллі Рєпіна. Глиняна будівля давно розвалилася, всі рідні повмирали і образ Кобзаря тепер у мене в Бєлгороді. А малював, бувши учнем 8-го класу в Дніпропетровщині. Ставлення родини до поета, памятаю, було дуже благоговійне, і я дбаю, щоб воно збереглося в сім'ї сина. Коли Дмитро з Петербурга приїзджає в гості, ми другий тост завжди оголошуємо словами: Слава Україні! На превеликий жаль в рідних краях мало хто відгукується на таку здравицю. Більше того, буде (був свідком) говорити: яким героям? - Іван Кожедуб комуніст, Григорій Сковорода бомж, Тарас Шевченко п'яниця, а Петро Сагайдачний ходив походом на Москву. Виходить, хвалитися нічим? А насправді Іван Микитович найрезультативніший, за книгою Гінесса, льотчик Другої світової війни, Григорій Савич не схотів при дворі Катерини II співати в хорі і пішов в люди, ставши всесвітньо відомим філософом і просвітителем. Тарас Григорович - уособлення і совість нації. Петро Конашевич був шанований сусідами гетьман запоріжських козаків, опікував відому всій Європі Києво-Могилянську академію. В нагороду гарну пісню йому склали земляки: Ой, на горі та й женці жнуть... Наші ж нинішні "отамани" своїх співвітчизників врожай за бугор збирати посилають. То чому б не приєднатися до Тараса: Полюбіте щирим серцем велику руїну...                                         

 Четвер 4.7.2013 Їду електричкою до Харкова, а далі в Оренбург поїздом Київ-Астана. Вагон повний люду і, здається, не діє кондиціонер. Нічого дивного, але дві доби руху в таких умовах, знаю давно, справа не легка.                                                                                                       
                   Пятниця 5.7.2013 До того ж маю верхню бокову полицю - лазити не просто. Зато супутники нормальні - надіюся, що "спойомся" О, ні! Вислів супутниці до Оренбурга, колишньої харківянки між іншим, що українці дружньо не люблять одне одного, змусив задуматися: Боже, невже правда? Стримався лізти в суперечку, бо жінка, взявши мій паспорт в руки, відкрила: в грудні цього року я з Світланою можемо відзначати наш золотий вінчальний ювілей. Ого!                                                                                                                                                                      
    Субота 6.7.2013 Пограничники обох держав "бдят" невтомно. Казахи мягше і, пасажири жартують, тому що в президента Назарбаєва сьогодні день народження. В Уральску на пероні біля поїзда привабливе торговище: пропонують печену, вялену і сушену рибу. Не відмовився від задоволення поласувати котлетою з ікри і шматом смаженого сома. По півгодинній зупинці рушаємо далі. Панує нещадна спека, в вікно задуває як з духовки.                                                                                                                                                                                                             
В Оренбург прибув о шостій вечора і відразу спішу до вулиці Советская 3. Одинадцять років тому там був готель для  військових і в ньому ночував. А головне, "В ЭТО ЗДАНИЕ 9 ИЮНЯ 1847 Г. БЫЛ ДОСТАВЛЕН СОСЛАННЫЙ В ОРЕНБУРГСКИЙ КРАЙ ПОЭТ УКРАИНЫ ТАРАС ШЕВЧЕНКО". Тепер будинок порожній, його вікна, двері забиті. Поки сонце не сіло, фотографуюся під меморіальною табличкою, яка, на щастя, ще висить. І роздивляюся парадокси: на перше враження місто змінилося на краще: чисті вулиці, "моя" навіть пішохідна, на берегах ріки повнолюдні пляжі, в кафе гвалтує музика. А поряд, на краю кручі величного Уралу, височіють корпуси авіаційного училища повні запустінь. З-під опалої штукатурки червоніє стародавня цегла, в затягнені павутинням вікна, очевидно, давно ніхто не дивиться, подвір'я в некошених бурянах. Подиву немає меж, адже тут навчалися видатні російські льотчики Валерій Чкалов і Юрій Гагарін. До речі, в півста метрах від школи стоїть гарний памятник легендарному піонеру перельоту через Північний полюс до Америки. Та сам образ пілота ніби свідчить небажання бачити це безпамятство. Маючи невеселий настрій, спішу до поїздів вокзалу. Сонце вже торкається верховіть дерев, але ще є змога зфотографувати "Музей-гауптвахта Тараса Шевченко". Звичайно, зараз і завтра він буде на замку - вихідні дні. Біля скульптури творця Великого Жовтня, з правицею в вигляді пістолета, не затримуюся фотографувати її непорушність. До речі, складається враження, що митці радянського часу мали проблеми не тільки з картузом "великого", а більше з руками. Так на кордоні з Казахстаном станції Ілек, "лукич" чомусь одну руку запхав в кишеню, другу сховав за спину. Але досить про вождів, не маю часу і можливостей: спішу до головної мети - в Мангишлак!                                                                                                                                                                               
    Біля залізничного вокзалу повно маршрутних і приватних таксі. Беру білет на поїзд до Орська, до того ж він відходить через півгодини. Попередні мої пересування дуже втомили, тому розорився на купейний вагон...                                                                                                                            
Неділя 7.7.2013 ... і в Орську вже був десь в чотири ранку. Таксист відвіз в місцеву і дешеву гостинницю "Орская". Вона ремонтується, та одна кімната готова, і душ є, і ціна в 1000 рублів годиться. Отже, до 12-ти дня поспав в чистому ліжку. Сили відновилися і почав блукання по місту. Від нього не мав задоволення: затрапезність очевидна, в їдальні поминки, півторалітрова фляга води 75 р., музей Тараса Шевченка на замку (в понеділок тут теж вихідний). Неможливість завітати в привітний будиночок наповнила серце невимовною гіркотою. По тому як яскраво і свіжо квітнуть навколо нього мальви був впевненим, що всередині дому працюють порядні, добрі люди. Так що лише позаглядав в вікна, полюбувався садибою, побігав по околицях і поспішив купити білет в Казахстан. Касир наморочила: замість напрямку до Актау від Орська дала квиток назад до Оренбурга і далі до станції Мангишлак. Таким чином, втрачаю добру добу часу, чималі кошти і сили. Мій син, мабуть, передчував такі негаразди, бо коли сповістив йому по  SMS, що вирушаю в державу члена Таможнього союзу з Росією і Білоруссю, відписав коротко: бажаю удачі.                                                                                                                                                                                                                
Понеділок 8.7.2013 В Актобе зводить з пантелики визначення часу. Тут діє московський, астанинський і місцевий. Від вокзалу не зовсім схвальне враження: бомжі, затрапезний інтерьєр, а найгірше - затримка на шість годин. Поміняв рублі на тенге, побродив навколо площі, сходив на базар, там зробив кілька цікавих кадрів, в основному з жіночими сюжетами. До речі, казахські жінки дуже привабливі, тому місто справило приємне враження.                                                                                                                                                                                                 
       Десь під вечір з чималим натовпом впихаюся в вагон поїзда до Маката. О, це варте слів! Маю місце на нижній полиці плацкартного вагону, але то на папері. Насправді, кожний влаштовується там, що встиг захопити. При тому нижні лави не для лежання. Там всідається по 4-5 чоловік: старі, молоді, діти. В нас би спричинилася бійка. Тут же мир-спокій. Правда, скандал все-таки був з боку чоловіка невизначеного етносу літ під 40. Спочатку він виступав-співав, потім став приставати до узбеків, які в країні гастарбайчать. Люди вони не скандальні - тихі. Але одна молодиця не стерпіла і врізала захмелілому так, що тому нічого не лишалося як сховатися на верхню лаву... о, Боже! навпроти моєї. Відразу "завязалася" розмова: спочатку на російській мові, потім - "спік інгліш". Я молодець: вдало зіграв роль глухого і німого. Мурлові не лишилося іншого як вилити на мене добре відро відбірної нецензурщини і захропти.                                                                     
Спостерігав і іншу картину, варту замилування. На боковій лаві внизу розмістилося узбецьке подружжя з дівчинкою років під десять. Дівчатко куняло, а мати тримала на колінах голову лежачого батька і весь час віяла йому над головою віялом. Трудно уявити таке явище в поїздах Донецьк-Львів, чи Петербург-Бєлгород. В вагоні від Харкова до Оренбурга теж, повірте, такого не було, хоч сімейних пар було багато. Правда, всі сиділи-спали відповідно квитка.                                                                                                                                                              
Вівторок 9.7.2013 Перша шокова прикрість: проспав Макат - станцію пересадки. Від неймовірної тісняви і духоти майже не спалося, а тут перед самим виходом зтулилися очі. Проте, відчуття підказало: вставай! На щастя, проминув всього лише перегін і, збудивши провідника, спитав: де вийти? Їдь до слідуючої станції, а там будуть таксі і вони відвезуть. Дійсно, десь через годину вивантажуюсь на якомусь роз'їзді. Повно легковичок, до них спішать люди, і гадаю - до якої підійти? Коли осталася остання - питаю водія, як поїхати в Макат? Відповів: я туди зараз їду на роботу, де працюю охоронцем - сідайте! Асламбек, забравши попутньо ще таких двох стражів, через півтори години примчав в місто. Вночі був дощ, тому вся кровососуща твар вилізла з шпарок-нор і на моїх ногах-руках мала смачний сніданок. Я до приходу поїзда теж мав час підкріпитися в привітних місцевих жінок, що розгорнули коло станції живу торгівлю домашніми наїдками. Вибрав манти. По-нашому, це як пельмені, або вареники з мясом, тільки значно більші.                                                                          
   Середа 10.7.2013 На станцію Мангишлак приїхав  вночі. Водій за 1000 тенге відвіз в місто на стоянку таксі. До речі, в Казахстані діє тільки приватне сполучення. Власники автомобілів, оцінюючи клієнта, особливо не місцевого, встановлюють свій гонорар. То ж торгуватися нема рації. Але мушу зауважити, хлопці досить привітні, прості. Той з Макату змусив трохи похвилюватися: їхало троє амбалів і, що їм завадило б зіпхнути серед пустині діда та зарівняти піском. Та це мої фантазії. Тому в салон Рустама заходжу сміливо, щоб гнав в Форт Шевченко. Ні, неправда - сідаю після чималих роздумів, бо узбек, що мав на стоянці пиріжковий бізнес, застерігав в таку рань спішити. Але мої тривоги були безпідставними - в Казахстані сталися позитивні перетворення. В місті, де мучився Шевченко, побудувалися сучасні будинки, каса поїздів, автостоянка, банки, магазини, гостинниці, проклалися асфальтові дороги. В той приїзд мій цього всього було дуже-дуже мало, лише парк з музеєм всередині, що чарівним оазисом прикрашав містечко. Тепер в Форті поміняв рублі, купив білет в Астрахань, поселився в готелі "Беліз", при тому один в двомісному номері ціною за 800 тенге. До того ж, оселя розташована в підніжжі того самого гористого кряжу, де Шевченко ніс свою військову службу. Побудована недавно і відповідає всім стандартам: душ, кондиціонер, кафе. Тільки з міста треба йти десь з годину. Я скорочую час і дорогу, не ідучи в обхід, а перетинаю посередині, долаючи каменисту висоту гори.                
   З хвилюванням йду до директора музею Суин Нурсулу. Чи впізнає? Ні, не може пригадати. Тому вела себе офіційно, але доброзичливо. По десь десятку хвилин розмови пішов шукати сюжети для малювання. Відчуваю, що буде дуже не легко, спека нестерпна: на сонці температура, мабуть +50, праця в тіні неможлива - її просто нема, хіба, що в саду музею. На березі моря теж не легше: пісок розпечений на сонці так, що босими ногами ступати - опалиш стопу. Впевнився, коли вийшов скупатися. До речі, Нурсулу говорила, що я вибрав не кращу пору року для подорожі: слід було б прибути або в травні, чи в кінці серпня. Але не журюся: чому б спочатку не зфотографувати, а дома вже щось і творити? Так собі поставив на меті, до того ж маю новий "саnоn". Під кінець дня ледве живий від ходіння завалився в готель. Їсти зовсім не хочеться - одна вода, якої за день, мабуть, випив більше п'яти літрів.                                                                 
Четвер 11.7.2013 З ранку небо захмарилося, став накрапувати дощ. Це добре, але малювати неможливо. Іду в музей і з Нурсулу маю нову розмову. Дама пригадала ту давню нашу зустріч і сьогодні розмова йшла дружньо, довше. Навіть дозволила себе зфотографувати в кабінеті, в парку. Розмовляючи, весь час шукав думкою, яким мусить бути портрет цієї жінки? Такої природньої, інтелігентної, щиро відданої справі. Не забулася і доброта: 11 років тому я жив в неї, вона сама запросила в свою сім'ю незнайомого художника. Отже, постараюся створити типовий образ справжньої казахської жінки. Між іншим, це буде другий портрет працівника музею, після образу дружини першого директора Есбола Умірбаєва. Іір позувала  мені в той приїзд.                                                                                                                           
Під вечір розпогодилося. Беру етюдник і в розломі гори, між сходами, по яких понад 150 літ тому ступав до батареї Новопетровського укріплення солдат Шевченко, починаю малювати захід сонця над морем. Праця тривала десь з годину, не встиг закінчити, але яке щастя малювати цей вид! Взагалі, мені повезло, що живу в ста метрах від руїн форту, тому мав час його викрокувати вздовж-впоперек, зробити чимало фотокадрів. Вдома буде, що омислити, опрацювати. Ще одне: перші підйоми-спуски по горі давалися нелегко. Вже думалося - не витримаю. Але під кінец буття, значно схудлий, я метеликом літав по камінню і почував себе дуже міцно. Головне, відчував справжнє натхнення.                                                                                                                                                                                                        
    В готелі покормили пловом і чаєм з молоком. На моє питання чому безплатно? - відповіли, що перший стіл є традиційним презентом постояльцю. Взагалі, тут багато чого особливого. Найперше людяність, щирість казахів. Вони добре обізнані з своєю історією, вже не кажучи про життя Тараса - поета тут не показно вважають своїм. Від "слабої" половини народу віє якоюсь особливою жіночністю, дівчата, молодиці одягаються кольорово, різноманітно, оголених пупків і чорних штанів не бачив ні разу, люблять прикраси-оздобу. Молодь, на відміну від старших, не знаю чи критикує владу, але від аксакалів Назарбаєву достається на "горіхи": йому вміняють розгул корупції, бюрократизм і "дружбу" з північним сусідом. Адміністратор готелю Алтингалі, наприклад, багато чого розповів про 16-ти процентні світові запаси вуглеводів в землі країни. Каже: якби всі доходи від них ішли народу, вона була б набагато заможнішою ніж Арабські емірати, що мають 9%. Левова частка грошей від видобутку нафти і газу іде в кишені російського Газпрому, компаній Європи і Китаю. Під час обіду до мого столу приєдналися адміністратор з будівельником-узбеком. Завели розмову. Інженер не може зрозуміти, чому в місті і за ним нема при оселях жодного дерева? А де брати воду? Вода з артезіанських криниць дуже дорога - пояснює співбесідник. Але йому  не здаються і питають: куди дівають помиї? Я ж думаю: вода в Казахстані значно дешевша ніж у нас в Бєлгороді, до того дуже холодна і приємна на смак.                                                                                                                                                                                                                                                         
   Пятниця 12.7.2013 День мого від'їзду. Жінки готелю вийшли провожати. Фотографував на память. Потім Алтингалі всадовив в свій мерседес і повіз за місто. Там вже сам фотографуюся на тлі в'їздної арки Форта Шевченко. Коли вернулися, зайшов до директора музею подякувати за привітність і дбайливе збереження памяті Великого українця. Нурсулу говорить, що в березні навряд чи відбудеться святкування його 200-річного ювілею, бо погода в таку пору не дуже сприятлива. Розставання було розчуленим, теплим, з поцілунками. А краю сердечно сказав: прощай суворий і добрий Мангишлак!...                                                                                                                   
        В однойменній станції, куди привіз водій-узбек Фархад мав пригоду. В залі чекання підсів молодий чолов'яга з обличчям, як у нас кажуть, не "лица кавказской национальности", а з наших, "из славян". Помічав - стежить і напевно розгадав в мені колегу, бо відразу представився: я археолог. Не подаю виду, що не вірю, веду себе обережно, тісніше горну рюкзак до тіла. Розвязка наступила коли копач курганів попросив тенге. Е, ні! В мене, кажу, традиція: даю тільки першому просящому хто б не був - каліка, бомж, вцерковлений. А ти - другий... В Макаті була майже копія: знайомився чоловік з розмовами, правда, не археологічної тематики, а щось про культуру. Теж звелося до "дай". Та "артист" мав повен рот золотих зубів спереду і це насторожило. Мова про "традицію" спрацювала і тоді ефективно.                                                   

      ps  Чи прийдеться ще прийти до Тарасової голгофи і людей, що так вірно бережуть тут про нього память і котрих полюбив сердечно? Для мене це, як в Мекку для правовірних. Надіюся, Бог даст мені для цього сил і творчого запалу.