Плакат 1997МЕНЕ ВОДИЛО В БЕЗВІСТЯ ЖИТТЯ,
ТА Я ВЕРТАВСЯ НА СВОЇ ПОРОГИ.
ПЕРЕПЛЕЛИСЬ, ЯК МАМИНЕ ШИТТЯ,
МОЇ СУМНІ І РАДІСНІ ДОРОГИ.
ДВА КОЛЬОРИ МОЇ, ДВА КОЛЬОРИ,
ОБА НА ПОЛОТНІ, В ДУШІ МОЇЙ ОБА,
ДВА КОЛЬОРИ МОЇ, ДВА КОЛЬОРИ:
ЧЕРВОНЕ - ТО ЛЮБОВ,
А ЧОРНЕ- ТО ЖУРБА.
...
Дмитро Павличко
Вважаю себе щасливим, бо на своїх дорогах завжди зустрічаю доброзичливих і цікавих людей... В 1998 році в Бардейові куратор нашого мистецького пленеру мистецтвознавець Владислав Грешлик мені сказав, що родичі його дружини походять з села Військо і мають прізвище Бобенчик. Подиву не було меж! Через пару днів приносить ксерокопію сторінки видання Станіслава Крицінські (Pogorze Prszemyskie. Warsawa. 1992), з якої взнаю, що село "засноване в 1513 році, як застава руських князів". А коли ж колега відкрив каталог Christus Pantokrator z Wujsкiego (Sanok 1998) Ромуальда Біскупскі з репродукцією ікони нашої церкви, крізь сльозу промовив йому: моя батьківщина може вважати себе видатною в історії краю, коли образ знаходиться в музеї міста Санока. Тепер приїзджаю сюди з невимовною радістю і зустрічаю неоціненні приязнь і гостинність.
А вперше навідався до рідних гір і села в 1995 році. В моїй родині, яка з тої сумнозвісної акції "Вісла" стала жити на Дніпропетровщині, було багато розмов про Надсяння. Але гадки на буття там ніхто не плекав. Мені ж пощастило, бо настали інші часи - в Росії відбулася так звана "перестройка". І одного вечора подзвонили архітектори Бєлгорода, які збиралися до Польщі, запропонували приєднатися до гурту. Часу на збори давали лише на те, щоб вкласти в торбу паспорт, гроші і... дозволили взяти складний велосипед. А рано вранці вже почали дорогу.
Поїздивши трохи автобусом по країні, кажу колегам, що дальше буду подорожувати сам. Послухалися і висадили в Кракові. Перші метри були сумними: поліцейські оштрафували, бо заїхав під знак "червона цегла". Далі стало легше, якщо не казати, як на мене сонного в лісі скочив якийсь звірок, як доганяла спущена на ніч собака-вівчарка. З такими і іншими пригодами все ж докрутив педалями до рідного села. Перше, що зробив, ставши з сідла "скіфа", вмився водою з потічка і випив її з пригоршні. Правда, якби знав, що трохи вище по течії вона тече з-під господарської садиби, то можливо вгамував би сентиментальність.
Поселився у єдиного, хто залишився з наших односельців-українців, відомого в окрузі лікаря. Йосип Кікеля водив по вулицях, але впевнено вказати, де було наше родинне подвір'я не міг. Моя память теж була безсилою. Трохи малював. Першим, кого вмовив на позування, був молодий лісоруб, який стинав ясени для виготовлення паркету. В нагороду за портрет він відпилив кружок стовбура. Яке ж мав здивування, коли порахував кільця зрізу - там було видно, що деревце проросло якраз в рік нашого вигнання. Зараз висить в моїй майстерні найдорогоцінніший символ-памятка про рідну землю.
А знайдена в Військо половинка підкови, і прибита до ясеневого кружальця, дійсно принесла подальші добрі справи. Кілька разів ставав учасником мистецьких симпозіумів в Словаччині, проїхав велосипедом шлях від Бардейова до Братіслави. Переніс на полотно майже всі місця заслань Тараса Шевченка в Казакстані, малював Соловецькі острови, українські степи і Дніпро, Петербург і Слобожанщину. В польському Кензежині-Козле з 2001 року буваю на пленерах щорічно. До речі, голова міської Ради пан Річард Пачулт, дуже допомагає в справі знайомлення з історією Польщі, та мого села над Сяном. Завдячуючи знанням від нього, мав змогу створити декілька живописних образів з батьківщини Папи Яна Павла II, Миколи Коперніка і Генріха Семирадського.
Не знаю, чи варте чого моя колекція тих творів, які зібрав по своїх дорогах-шляхах? Єдине, що міцнить впевненість, це визнання в щоденнику великого Кобзаря, що "Изображение прославленного предмета так же интересно, как и самое изящное произведение живописи". І син підтримав якось: батьку, я тобою пишаюся!
Колись нам, своїм дітям, мати приказувала: "Живіть так, щоб люди про вас нічого поганого не казали". Як би була рада тепер прочитати:
"...Степ, пов'язаний в нашій уяві з відкритим простором, обрієм, що голубить купол неба, у живопису Йосипа Бобенчика, чи не найулюбленіша тема. Хоч, як належить справжньому художнику, його натхненна душа живиться великими мандрами, та на всіх дорогах завжди і всюди почуває себе українцем. Заслужений художник Росії, майстер, чиї заслуги відзначені у нас в Україні і інших країнах світу, відкриває свою палітру, як власне серце, коли багатозначну особистість ніби увічнює на полотні". Персональна виставка "Степ широкий, то мій брат". Київ 10.03.2004. Українське Національне телебачення.
"...Доля усміхалася в його житті, давши можливість спізнати майже всі корінні українські землі: дитинство промайнуло у Наддніпрянщині, початкові мистецькі знання здобув у Харкові на Слобожанщині, а завершив науку в Галичині, у Львові, де в Українському поліграфічному інституті був серед студентів відомого нашого графіка Валентина Бунова. Більше тридцяти років по тому замешкав у Бєлгороді. А поряд - Харків, один з найпотужніших осередків національної культури, де пройшла юність, де здобув основи малярських знань. І слід зауважити, що саме харківська школа, до якої тепер доклалося бєлгородське культурне середовище, визначає нинішне творче обличчя Бобенчика...А виставок мав понад півтори сотні, чи не в усіх країнах світу (тобто не тільки в Петербурзі, Москві, Варшаві чи Братіславі, а й в таких екзотичних містах, як Гавана, Улан Батор, чи Лахта). Специфіка освіти, та життя в не надто потужному мистецькому осередку, яким є Бєлгород, спонукають Йосипа Бобенчика до універсалізації: він і живописець, і портретист, і плакатист, і графік-ілюстратор". Андрій Дорош. "Артпоступ", 27.05.2004. Львів
"Хорошо известно: то что вокруг,- просторнее, грандиознее нас, однако то, что внутри,- теплее, сокровеннее. Вот этот переход от внешнего к духовному и становится важнейшим творческим неугомоном художника". Анатолий Кряженков. "Белгородские известия" 18.06.2005. Персональная выставка "Слобожанский шлях"
