НА БАТЬКІВЩИНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Понеділок 21.07.2003 В Моринці прибув о півшостої ранку за київським часом. Село ще спить. І мені не завадило б подрімати, адже на вокзалі в Городищі зовсім не спав. Отже, облюбовую собі містечко під тином садиби-музею Тараса Григоровича. Правда, не вдале, бо лежу на схилі і весь час приходиться підтягувати, сповзаюче вниз, тіло. Сонце тільки починає пробиватися крізь віти яблуневого саду. А птахи вже метушаться, заводять пісні. Стало оживати і село: загелготіли гуси, заревли корови, застукали молотки по залізу припонів. Відкрив очі від несподіванки: А Ви собі малюєте? Ну, малюйте, як маєте здоров'я, - проронила бабуся, що йшла з козою. Від чого і щезла турбота про сон. Став лаштуватися до роботи.

Шукаю сюжети, знайомлюсь з людьми. А малюю Тарасову хату, бо вона впорядкована, науковці привітні. Жінки зуміли створити дійсно живий куточок, в якому відчуваєш присутність святої людини. Село ж, справді, виглядає як в рядках поета, де мовиться, що "погоріло і люди наче подуріли". Працюю захоплено і спішу, бо чути далекий грім, в небі збираються хмари.

В Кирилівці настигли: вперіщила така шалена злива, що якби не впустили в музей, то мабуть втопився б. За новий етюд нема мови. Є залишок часу, щоб подивитися на хату дяка, де вчився малий Тарас, та побалакати з науковцями. Складається враження, що музеї України (Росії теж), як держава в державі: за парканом руїна, а тут-Божа благодать. Спасибі вам, дорогі жіночки!