КАЗАКСТАН. 

     Пятниця 17.05.2002 Вчорашні дорога з Актау до Форта Шевченко і пошуки сюжетів добре втомили. Сьогодні я дивовижно витривалий, працьовитий. Намалював  "Берег Каспію", "Землянку Шевченка", "Каплицю загиблим російським воїнам в 1717 році" і "Руїни Новопетровського укріплення". Творіння останнього  образу надзвичайно хвилювало. Невже стою під небом і на землі,  де провела мученицьке життя велика Людина? Сім літ під палаючим промінням сонця і пронизливим північним вітром. Серед каміння, піску, де лиш захід тішив вузькою смужкою моря, бентежив уявою, що там за ним, такий же синій Дніпро і зелені степи.  Питаюся, уявляючи тих, хто говорить в наших краях: "А він, Шевченко, все плаче і плаче...". А ви - веселі, теплі, ситі - чому ж у вас нема ні вірша, ні картини? Яким словом, яким кольором тішите сучасника? Що залишите доброго?

    Живу в Суюн Нурсулу. Вона зам.директора меморіального заповідника ім.Тараса Шевченка, сім'я 4 людини, живуть скромно. Зважаючи на це, стараюся уникати застілля, щоб не бути їдоком. Встаю з сонцем, коли ще всі в снах, не приходжу на обід, вертаюся в темноті. І, по правді кажучи, їсти не дуже хочеться. Тільки пити-пити.  Містечко невеличке, робочих місць обмаль, привоз товарів, тої ж води, не скорий і дорогий. Проте, невибагливість і дружелюбний характер казахів, їхня віра в краще завтра, створюють позитивний   настрій життя. А чого варте зізнання, що "Шевченко наш"? Хотів би чути такі слова в Україні!

         Вчора Суюн повела в сім'ю першого директора музею Есбола Умирбаєва. Його старенька вдова, невістка з сином влаштували привітне чаєпиття по-казахськи і мені довелося сісти на килим, підігнувши калачиком ноги, і добре, що вмію це з дитинства. А сьогодні в дворі заповідника зустрів землячку з Дніпродзержинська. Живе в Актау, розповідає про дуже діяльну в краю українську діаспору і запрошує в гості. Обов'язково приїду. Тільки в другий раз. А ця хай буде моєю першою прощою до нашого великого  пророка.