Четвер 10.5.2018 Треба ж, приснилося. А саме: я в Москві. З'їзд СХ РФ. Іду вулицею. Поряд приятель-колега Анатолій Якушин, а з ним Дмитро Рогозін. Державний муж знайомиться, питаючися: Как звать? - Иосиф. - Еврей? - Ні, художник. - А, художников много! - Ну, тоді я українець. Бачу в міністра кругляться очі. Кажу: Успокойся, Діма, я советскій українець. Візаві засміявся, але продовжує: А сейчас-то ты кто? Мовчки дістаю з торби самогон і мовлю йому словами Висоцкого: Давай-ка посуду. Пей! - Кому говорю. Будь здоров! А далі заспівав: Ще не вмерла України... На цьому пробудився. Дивлюся на годинник. Там рівно 3.

Сьогодні закінчився показ на ютубі надзвичайно цікавого 3-серійного фільму Леоніда Парфенова «Русские евреи». Дивився і думав: коли ти не їх роду - не чекай нагороду. Правда, таке мислення панувало долю хвилини. Бо згадалися 70-роки. Тоді моїм плакатним творам «Тарас Шевченко», «Этот день победы»,»1945-1975. За мир, прогресс, сотрудничество» Марк Черняховський редактор видавництва ЦК КПСС «Плакат» відразу дав дорогу до друку. А хто я був на ту пору? - молодий, провінційний художник. Від того часу та до понеділка 26.02.2018 злетіло 45 літ. Якби серед членів виставкому художньої виставки «50 ЛЕТ БСХ» був хоч один такий чоловік, то за картину «Григорій Сковорода» напевно піднялася б його рука. І постер »Михаил Булгаков» Анатолій Федоренко не посмів би назвати провокаційним, діючи самодурно так.

Друге за день. Багато моїх друзів по fb позують-фотографуються в червоноармійських пілотках. Хочеться сказат: накаркаєте. Ставте тихо молитовну поминальну свічку.

Субота 15.7.2017 Треба ж, приснилося таке в ліжку готелю на пленері в польському Ланцуті. А саме: я в Москві. З'їзд СХ РФ. Іду вулицею. Поряд приятель-колега Анатолій Якушин, а з ним Дмитро Рогозін. Державний муж знайомиться, питаючися: Как звать? - Иосиф. - Еврей? - Ні, художник. - А, художников много! - Ну, тоді я українець. Бачу в міністра кругляться очі. Кажу: Успокойся, Діма, я советскій українець. Візаві засміявся, але продовжує: А сейчас-то ты кто? Мовчки дістаю з торби самогон і мовлю йому словами Висоцкого: Давай-ка посуду. Пей! - Кому говорю. Будь здоров! А далі заспівав: Ще не вмерла України... На цьому пробудився. Дивлюся на годинник. Там рівно 3.

МИР ТРУД МАЙ Моя Світлана вже не може їздити до саду-огороду. Тому коли збираюся туди, просить: обніми там від мене горіх. Що з задоволенням виконую. А дерево, між іншим, з Полтави і має цікаву історію. Коли на початку перестройки давали містянам землі під дачі, мені приятель Григорій Йосипович Бука - Царство Небесне тобі, друже! - привіз з своєї батьківщини і дав сажанець. То ж посадив горішок на своїй "фазенді". Виростав він славно так під 3 метри до того часу, як випала нагода поміняти землю ближче до Бєлгорода. Залишити друга не міг і викопав. Та везти величеньке деревце в електричці було б проблематично. Тому спиляв основний стовбур, залишивши при обрізаному корінні невеличкий пагін. І що ви думаєте? - прийнявся «українець». Вистояв, дає добрі врожаї. Плоди дятли розносять по огороді, вони укорінюються, а я висаджую по місті. Якби жителі були всі добрими та бережливими людьми, то мали б розлогий горіховий гай. А так живі лише десь під 15 дерев, що вже починають плодоносити. Подібно, «українізація» столицы Красного Пояса діє. «Медленно, но верно», як примовив би Остап Бендер.