МИР ТРУД МАЙ Моя Світлана вже не може їздити до саду-огороду. Тому коли збираюся туди, просить: обніми там від мене горіх. Що з задоволенням виконую. А дерево, між іншим, з Полтави і має цікаву історію. Коли на початку перестройки давали містянам землі під дачі, мені приятель Григорій Йосипович Бука - Царство Небесне тобі, друже! - привіз з своєї батьківщини і дав сажанець. То ж посадив горішок на своїй "фазенді". Виростав він славно так під 3 метри до того часу, як випала нагода поміняти землю ближче до Бєлгорода. Залишити друга не міг і викопав. Та везти величеньке деревце в електричці було б проблематично. Тому спиляв основний стовбур, залишивши при обрізаному корінні невеличкий пагін. І що ви думаєте? - прийнявся «українець». Вистояв, дає добрі врожаї. Плоди дятли розносять по огороді, вони укорінюються, а я висаджую по місті. Якби жителі були всі добрими та бережливими людьми, то мали б розлогий горіховий гай. А так живі лише десь під 15 дерев, що вже починають плодоносити. Подібно, «українізація» столицы Красного Пояса діє. «Медленно, но верно», як примовив би Остап Бендер.